per aspera ad astra

Вже вкотре шкодую що не пішла вчитися на біолога, а так хотіла ж. Тільки батьки сказали: "Навіть не думай, скалічиш собі життя". Навіщо їх послухала? Так би могла зараз собі займатися, скажімо, селекцією кульбабок. І вивела б новий сорт - блакитного кольору. Запитаєте - навіщо? А уявіть. Якби розсіяти їх по всіх газонах на додаток до тих що вже є - і кожен газон нагадував би прапор України.
А які віночки з них можна було б в'язати...



Щось типу того :)

"... - Я бачив таке, що вам, людям, навіть і не снилося. Як палали бойові крейсери на самому краю поясу Оріона. Я бачив як Сі-промені мерехтіли в пітьмі поблизу воріт Тангаузера. І все це загубиться у часі, як сльози под дощем. Пора помирати.
Я не знаю, навіщо він врятував мене. Мабуть, у ці останні миті він любив життя навіть більше ніж раніше. Не просто своє, а просто життя. Моє життя. У нього були ті ж питання, що і у всіх нас: Звідки я взявся? Куди йду? Скільки ще залишилось? А я міг лише сидіти і дивитися як він помирає..."
("Blade Runner", 1982)

Вже давно у свій ЖЖешник нічого не писала.
А попросту нічого особливого і не трапилося. Сонце сходить щоранку, місто собі живе, мій інтернет працює при балансі -70 грн, небо сипле то дощем, то снігом. Виявляється сніг навесні то дуже красива штука. На днях йшла через парк КПІ. Добре що його врешті привели до ладу. Парк вже прокинувся, з'вилося багато зеленого кольору - трава, позеленілі ніби вкриті мохом стовбури старих дерев. І на фоні зеленого між деревами повільно кружляють пухнасті білі пір'їнки... Падаючи на порожні ще гілки одразу ж перетворюються на воду, і на кожній висять маленькі прозорі неначе скляні каплі. Кожна гілочка - неначе витвір мистецтва прикрашений камінцями з гірського кришталю. Здається це поезія (а може філософія, не знаю). Скоро весна. Все інше не має значення. Скільки б я не знайшла і не втратила, світ всеодно не перевернеться (а чи мав би?). Як казав один мій знайомий - всі ми лише радиактивні продукти Великого вибуху. А може сльози під дощем.
Подивіться краще кліп. "Interstella 5555" - одне з моїх улюбленіших аніме.

Подивилася фільм Мамонтова "Свій - чужий".

Випадково на сайті знайомств натрапила на грузинського офіцера, трохи поспілкувалися. Врешті на одне з своїх запитань отримала несподівану відповідь: "Он тебя обманул он не воевал. По крайней мере на стороне Грузии - в Грузии прекрасная проф. подготовленная армия, которая за 5 дней страшных боев потеряла более 300 рыцарей героев. Противоположная сторона более 2000. 58 ударная гвардейская русская армия, авангард которой полностью уничтожен, чем горжусь."

Задумалася. Оце так.

Точно знаю що українці там тоді таки були. І ці точно були на стороні Грузії, бо краще одразу б перерізали собі горла аніж воювали російськими найманцями. І грузини дійсно часто запрошують наших інструкторами. Та ні цього, ні будь-якого іншого разу їх туди ніхто не вербував. Їхали самі, вважаючи за призначення, аби довести свою солідарність і патріотичні почуття... Їхали, бо у власній державі почувалися незатребуваними.

Чому ми постійно виправдовуємося - перед Росією, Европою, Америкою - то за одне, то за інше? Чим більше бачу, читаю і слухаю, тим все більше переконуюся, що українська нація здатна самостійно і повноцінно воювати (що відтак не заважає їй створювати щось прекрасне). І ми майже єдині маємо потрібний дух, внутрішню силу, розум, ментальність аби робити це найкраще за всіх. Випереджуючи запитання відповім - в радянській армії, заслуги якої тепер повністю приписали собі росіяни, більшість офіцерського складу мали українські фамілії.

Можливо читали роман С. Лук'яненко "Планета якої немає"? Герої до останнього намагаються зрозуміти - чому древня велична раса Сіячів - воїнів і творців, які водночас залишали після себе на всіх придатних планетах Всесвіту насіння життя, і обов'язково на кожній з таких планет ставили Храми (маяки, що в майбутньому стали орієнтирами і дозволили цивілізаціям цих планет літати у гіперпросторі від однієї планети до іншої) - не залишили такого храму на Землі, таким чином зробивши її планетою яка не існує? Врешті з'ясувалося - тому що хотіли захистити її минуле, бо були родом з її майбутнього, тому що то була їх, Сіячів, батьківщина, і вони просто були змушені тримати це в секреті до потрібного моменту.

Чи не здається вам що Україна - можливо теж поки що є терра інкогніта, яка не розкрила свій потенціал? Козир у рукаві Творця, надзвичайна "країна якої немає"?
Немає поки що.


Відео стягнула в Лорда Ксенона - просто моєму маленькому воїну дуже сподобалося :)

 


Мазератті - національний український автомобіль :)

Йшла і думала: хто б він не був, я йому дуже вдячна.
Навколо і назустріч люди - в майже однакових туфлях і куртках чоловіки і хлопці, і жінки та дівчата - яскраві, різні, схожі на метеликів. На якого ж метелика схожа я? Почала в умі перебирати різні їх види - забарвлення яскравого не маю, красивої форми теж - може якийсь нічний? І тут мене осяяло... Є такий метелик - міль :)


...
Виставляю руку проти сонця і дивлюся як його промінці просвічують крізь пальці... Що зі мною? Хтось відмінив зиму. Скільки ж всередині кохання - здається варто лише пробити дірку в грудях - і воно вирветься, потече як ріка світла, вмить захопить весь світ...
Може варто спробувати?
Що воно таке отой "комплекс Фреї" - це коли закохуєшся не у тих чоловіків чи закладене як програма бажання померти заради того аби чиєсь життя змінилося?
Та чи не вирветься вслід за любов'ю моя ненависть?

Гєта крута.
Сьогодні тільки 2 грудня, а я вже написала заявку що згодна працювати 31-го у вечірню зміну. Чи зустрічалася вам коли-небудь людина настільки відповідальна і віддана своїй справі?
Хто сказав "божевілля"? А от і ні. Справжнє божевілля - це спробувати у новорічний вечір налаштувати послугу Hyper.net у своєму мобільному та ПК!

Сьогодні хтось з нашого дому викинув кактус. Скоріш за все колись цей багатоголовий весь всіяний колючками змій Горинич був гарненьким акуратним кактусенятком, а потім розрісся, втратив форму і піклуватися про нього стало все складніше для господарів, от і виставили вони його на холод біля смітника. Мабуть аби хтось на зразок мене проходячи мимо підібрав. Поки пересадила обколола всі пальці, але собою страшенно задоволена.
Мабуть та людина, що оголосила себе царем природи, наділивши всіма правами карати і милувати, ніколи і не задумувалася - ким же насправді в цій самій природі вона є.


...
До речі, в мене дійсно є Чіі, тобто молодша сестра, і вона дійсно світловолоса. Неформалка, вчиться в КПІ. Ах, яке то було миле створіння, коли вона ще ходила до школи і не слухала того death металу! Ми разом вболівали спочатку за Трансформерів, потім за воїнів в матросках - вона була Сейлор Мун, а я Сейлор Марс... Але життя не стоїть на місці. І правильно робить. У кожного свій шлях.

Ось два найкращих (як на мою думку) кліпи зроблені з "Чобітів":

Все частіше прокидаюся вночі із дивним відчуттям неначе величенький камінчик поклали на груди, лише нещодавно зрозуміла що то - страх. Я теж, хоч і стверджую зворотнє, все-таки боюся смерті. Не тому, що вона може забрати моє життя, а через те, що з-за неї кожної миті можу втратити дорогих і важливих мені людей, і тоді мій стабільний світ похитнеться, розсипеться на друзки. Страшенно хочеться схопити їх всіх невидимими руками і тримати, або просто піти першою, щоб не прощатися ні з ким і не відчувати того болю. Або зійти з розуму, зупинити час, заморозити, щоб сьогодні тривало і тривало. Бо скільки б я не нарікала що "життя лайно", а все одно саме зараз минають найщасливіші дні мого життя, а далі - невідомість...
Або піти першою і забрати з собою весь свій світ.

Підгледіла в mishadoff'а підбірку політичних приколів і згадала, що колись і сама назбирала цього добра повно.

( Дивитися! )

Зараз це вже не так цікаво, бо вони самі перетворилися на свої пародії. Але здається і досі актуально.

Знову всю ніч йшла по пустелі. Безкрайній монохромний пейзаж: внизу, під ногами білий пісок, що мерехтить неначе сніг у світлі величезного білого місяця, схожого на овал; зверху, над головою - чорне небо з безліччю білих зірок. Можна взяти цей пісок рукою, але втримати неможливо - висипається між пальцями, такий же відшліфований, мілкий і шиплячий як в пісочному годиннику, тільки тут його стільки що не пересипати і за віки. Вже знаю цей сон і що він значить. Мені знову потрібен час. Пісок - це символ часу, а пустеля - безкінечність, місце де він народжується і де зникає все інше, четвертий вимір; вона здається нерухомою і постійно змінюється, тут можна переміщуватися залишаючись на місці і залишатися на місці не дивлячись на те що йдеш. Кажуть час це найкращий лікар душі, тоді безкінечність може вилікувати будь-які її страждання. Мабуть в кожного з нас є таке місце в реальності або в уяві. Приходимо туди коли потрібно позбавитися болю і суму, страхів і сумнівів, знайти віру і спокій, аби відсидітися, розібратися в собі щоб далі йти вперед.
Але здається все-таки надія є. Бо врешті-решт перед самим сходом вийшла до моря і свист вітру змінився шурхітом хвиль, пейзаж перегорнувся - тепер небо було світліше темної води. Море - символ відродження, кордон безкінечності і нового дня, навіть пустелі виходять із моря. Перший промінь сонця вистрибнув з-за горизонту, неначе спалахом розмалювавши чорно-біло-сірий світ у кольори і я прокинулася.

Бог створив людину по власному "образу і подобію", але не дав достатньо часу для життя. Бо якби кожен з нас жив би вічно, то рано чи пізно осягнув би все і став таким як він. Не має значення хто ми - джерела тонкої енергії чи просто ляльки - всі ми Боги, просто помираємо ледве встигнувши народитись.
А може все-таки ні? Якщо можна припустити існування інших форм життя (кремнієвої, енергетичної), тоді можливо існують і інші форми свідомості?

Кажуть що кохання це мовляв така легка прозора річ, якої майже не помічаєш і лише дихаєш як повітрям... А от мені здається що нічого подібного - схоже воно скоріше на легкий металл, і коли вдихаєш відчуваєш в роті знайомий солонуватий привкус крові.
І ще одна спільна риса - так само як легкі метали кохання швидко окислюється і випаровується (ну звісно якщо не тримати в герметично закритій колбі).

Майже кожного дня я прокидаюся о сьомій ранку, о восьмій врешті виштовхую Сашка з квартири і вилітаю за ним сама, без десяти дев'ята поїзд виринає з тунелю над Дніпром, потім ще пішки через парк який я назвала "Пори року", бо в одній його половині зараз яскрава осінь, а в іншій і досі літо - таке враження що десь там під соснами морський пісок, потім на протязі семи годин я 100-150 разів посміхнуся в мікрофон і скажу: "Представник компанії #### Наталя, слухаю Вас"...
В саму основу нашого світу закладені повторення і повторення повторень. Без цього неможливе його існування, або якщо точніше функціонування. Але не сумуйте, мудрі кажуть - якщо щодня робити одне й теж саме, то рано чи пізно що-небудь трапиться. Отже всі ми лише чекаємо.
Що ж трапиться зі мною?

Шкода що сьогоднішній день закінчився. Я б назвала його днем Білого Сонця, бо вранці поглянувши на небо подумала що то місяць. На місто ніби хтось накинув тонкий білий флер. Найбільше сподобалося переїжджати через Дніпро - над водою густий туман піднімається, вид з вікна як у фільмах про привидів. А може це через те що скоро Хеловін і душі померлих відвідують землю?

В Києві кінець жовтня. Більшість каштанів вже роздяглися і приготувалися до сну або скидають залишки сухого листя. Але в деяких на кінчиках чорних пустих гілок - свіжа молода зелень. Всю весну і зиму вони хворіли, а у вересні зненацька порадували нас своїми квітами- свічками... На початку осені в них була весна, зараз в середині - літо, і якщо зима передчасно не вкриє снігом у листопаді буде осінь. За три місяці переживуть рік. За осінь - все життя. Думаю встигнуть. Бо ще квітнуть троянди і повітря вранці пахне весною. Бо осінь - це пора сповнення бажань - он скільки зірок натрусило небо на асфальт... Вчора цілий оберемок назбирала.
Не сумуй, Діаманте. ;)

Вчора я не донесла йому квіти. Зовсім трошки не вистачило віри і сил, тому залишила їх на кам'яній плиті з іменами загиблих у парку ім. Шота Руставелі.  Трохи посиділа там на холодному камені, стало страшно - адже наступного разу віри і сил може не вистачити ще більше. Просто я з тих жінок, яким постійно треба повторювати, що їх люблять...
На вході в парк - символічна брама, залізна і важка. Мені подобається, це схоже на ворота в рай. Так вже виходить що майже все своє життя я ніби стукаюся до когось у важку залізну браму.
Такі чоловіки можуть дозволити собі серйозні стосунки лише з одною-двома з старих перевірених подруг - з ними легко, він звик до них і точно знає як і що з ними треба робити. Я - інша, чужа і незрозуміла, зі мною може й цікаво, але незвично, через те некомфортно. Треба постійно вивчати і розгадувати, думати як зробити наступний крок, але як завжди не вистачає ні часу, ні сил на таке задоволення... Подруги кажуть - обираю не тих чоловіків. Але сама я не впевнена що взагалі маю вибір. Якщо справді певні типи чоловіків і жінок від природи налаштовані одне на одного, значить якраз коли програмували мене в системі сталося коротке замикання. Тепер щоб пасувати своєму ідеальному чоловікові маю бути зручною і універсальною. Передбачуваною. Але саме ця універсальність і передбачуваність є неприйнятною для мого єства.

Обожнюю написи на цигарках типу "Курці помирають рано" або "Куріння викликає імпотенцію". Навіть придумала собі прикмету: якщо вранці купую пачку і виявляється що вона саме з таким написом - значить сьогодні буде вдалий день.

Так і вийшло. Поки доїхала до Дарниці в останньому вагоні метро - придумала нове цікаве місце для сексу (або просто цікаве місце :)). На голові і в хвості поїзду є кабіна водія, тільки спереду там сидить водій, а ззаду... гм. І ключ - звичайний тригранний, яким користуються провідники поїздів.

Чомусь сьогодні зранку я в негарному настрої. В екстремістські організації не приймають. Отже піду в "Якіторію" - візьму саке і ролл з огірком...

Ти вже доросла людина, а робиш стільки зайвого, коли, між іншим, існує найпростіший шлях - сказати правду.
І найлегший - бо ти зробиш це лише один-єдиний раз.
І найефективніший - не залишає більше ілюзій. Натомість матиму шанс зробити "роботу над помилками", і, якщо сама з неї не скористаюся, то, можливо, хоч допоможу іншим.
І врешті найгуманніший - ти ж гуманіст? Навіщо ж тоді вбивати повільно...
Ти все забув, навіть те, про що просила від самого початку, багато разів... Авжеж, не обіцяв пам'ятати.
Чого ти боїшся? Мабуть, зараз страшніше мені - залишатись без тебе. Так, краще мовчи. Знаю, що винна в усьому сама. Не можна вимагати неможливого.
Йди, не хвилюйся. Все що хотіла тобі сказати, сказала. Тепер знаю - ніщо у цьому світі не буває постійним. Але бачила світло, і дякую за те, що його мені подарував.
Як небо моє серце знову відкрите. Тільки тепер в ньому зимно, як у порожньому домі. А десь там, у пустелі, все ще чекає на мене мій зоряний корабель...

Так прийнято в людей - на початку вставляти пролог, в кінці - епілог (раптом хтось прочитає).
В юності я намагалася вести щоденники, було їх кілька. Коли починала новий, попередній спалювала. Мазохістка. Здавалося мені що спалюю мости у минуле і воно більше не догонить. Догнало. А можливо через те, що нестерпно було знову те все перечитувати - наче якась інша людина писала і тепер за неї соромно.
Стекло з того часу багато води і от одна хороша людина недавно сказала - здається пора тобі, Наталочко, писати щоденник. Ну то спробуємо. Шкода що цього спалити не зможу. Вони так красиво горять... навіть іскрять в деяких місцях як фейєрверки.